Новини брендів

 «От бл... ведмідь!» - і наступної миті я вже біг, не вниз по схилу, як до цього, а вгору, стрибаючи по каменях, з пульсом під 180. Секунд через 20 подумав, що треба було його сфотографувати, але не повертатися ж. Ведмедя я побачив від себе метрах в десяти. Такий собі звичайний бурий красивий дорослий ведмідь. Як в цирку або зоопарку, тільки тут у лісі перед тобою. Він був трохи нижче по схилу в напрямку мого руху. Мабуть злякався шуму від мене і якось звалився на каменях. Вилаявся по своєму, через це я його і виявив... Озирнувся, ніби не біжить, значить можна зменшити швидкість і таки бігти вниз на дорогу, яка, до речі, всього в 500 м внизу. Її видно, і чути шум машин і річки. І це все в 10 хвилинах бігу від міста. Упав на дорогу, мокрий і брудний. Ноги ватяні, більше не біжать. Потрусив додому. Пару бігунів мене обігнали, в тому числі і дівчинка. Так суворо на мене подивилася, хоча я з нею привітався. А хлопець навпаки посміхнувся. Тут взагалі всі з тобою вітаються і посміхаються... крім цієї дівчинки.

Це я в Америці, місто Боулдер, штат Колорадо.

Почалося все в неділю, приблизно о 6-й ранку. Дніпро, Архіпелаг, постановка дистанції, старт другого дня. Потусувався на арені ще пару годин і поїхав додому. О 17-й поїзд і треба ще зібратися. Головне – нічого не забути, паспорт, квитки, запрошення, гроші. Наче все. Поїхали.

У поїзді, напевно, проспав більше півдороги, прокинувся вже як в'їхав до Києва. Далі в аеропорт. Там часу багато, можна сидіти і спостерігати як заряджаються телефони, свої і чужі – захоплююче. Літак близько сьомої ранку. Ближче до вильоту зустрівся з Вовою Корнєєвим, з яким ми власне і летіли разом в Америку. В АМЕРИКУ!!!

Реєстрація, перший літак до Франкфурта, там пересадка і через три години літак на Денвер. У Франкфурті в аеропорту ходить метро, яке катає між терміналами. У нас у Дніпрі лінія метро, напевно, коротше буде, ніж там в аеропорту. Ну то таке. Час польоту з Франкфурта в Денвер більше 10 годин. Думав це так довго в літаку. Що там можна робити? Дивитися кіно, їсти і спати. Навіть не встав з крісла жодного разу. Так швидко все пройшло. Приблизно за годину до прильоту видали митну декларацію. Ух, складна! Заповнювали, застосувавши всі знання англійської і з перекладачами на телефоні. Хвилин 20 напевно витратили. Поруч сидів чи то американець, чи то німець, у нього це 15 секунд зайняло, і він далі продовжив спати. Ну, а у нас вже мандраж. Внизу ж за вікном Америка. Головне прикордонника пройти, який, кажуть, може не пустити.

Прилетіли. Перевірка паспорта, прикордонники. І звичайно постійно згадувався фільм «Брат 2»:

«... Мета Вашого візиту в США? – Конференція з нових комп'ютерних технологій ... » Але в такий момент твій словниковий запас закінчується на рівні: «Ай вонт рашн проститут – Мерлін». Паспортний контроль пройшли і ми в Америці.

Далі знайти автобус, який нас відвезе в сусіднє місто Боулдер, що в годині їзди. Вирішили самі – типу розумні. Але швидко зрозуміли, що аеропорт не набагато менший, ніж у Франкфурті, тому краще запитати. Там взагалі якщо не знаєш – краще питати, і тобі з готовністю все розкажуть. Знайшли автобусну станцію, далі квитки. За тією ж схемою знайшли працівника аеропорту, він там неподалік тусив. Запитали, як купити квитки. Він нам все розповів і показав, але ось розплатитися у нас не вийшло. Мою карту цей автомат приймати відмовився, а за готівку можна тільки без здачі купити. Але ми ж щойно прилетіли, без здачі у нас ще немає. Цей працівник дістав з кишені два квитки до Боулдера, віддав їх нам і повів на зупинку, щось розповідаючи по дорозі. Я все не міг зрозуміти – якщо це діючі квитки, то як нам йому гроші повернути, а якщо ні – то навіщо він нам їх дав? Привівши нас на потрібну зупинку, він нам сказав, що чекати нашого автобуса хвилин сорок, а сам пішов. Так ми залишилися на зупинці чекати автобуса з квитками, за які не заплатили, і не зрозуміло діючі вони чи ні. Потім підтягнулися ще люди. Приїхав автобус. У ньому стояв автомат, який або пікав куплені квитки, або брав готівку, знову ж без здачі. Наші квитки не пікнулися, але водій посміхнувся і сказав проходити і сідати. Так і поїхали.

Місто Денвер проїхали. Я так і не зрозумів, де ж саме місто, хоча, судячи з карти, ми їхали саме через нього. Всі будинки – одноповерхові, знаходяться метрах в 300-х від траси і розкидані на дуже великі відстані.

Далі показалися гори, не надто високі, але скелясті і красиві. А перед ними місто Боулдер. Воно уже було більше схоже на місто, хоча теж одноповерхове. У Денвері нас, мабуть, не там возили...

Наша зупинка. Пішли шукати готель. До нього хвилин 30 йти. Потім я дізнався, що можна було вийти і ближче, або взагалі поїхати на іншому автобусі, який би до готелю привіз. Але це потім. А поки прогулялися. Близько сьомої вечора, літо, майже центр міста, на вулиці нікого немає, тільки зрідка проносяться велосипедисти по тротуару. Оселилися. Повечеряти і спати. Як виявилося розетки у них не євро, і перехідників немає ніде, ні на ресепшині, ні в магазинах. Тільки usb-виходи знайшли, телефони зарядили, а ось ноут у прольоті. Ну то таке, вранці треба йти шукати Head Rush і власне працювати – навчатися.

На ранок, близько 9-ї, були на місці, нам же призначено. Будівля як будівля, сіренька, нічого особливого.

Покрутилися навколо, зайшли, нас зустріла дівчинка. Говоримо: «Ми з України, нам потрібен Нік або Алекс». Через мить з'явився Нік. Привітні всі такі, посміхаються наче старим друзям.

Нік поводив нас по підприємству. Це виявилася зовсім невелика будівля, де було все: офіси, приймальні, виробництво, збиральний відділ, сервісний відділ, швейний відділ (стропи шиють), склад і т.д. Нік нам все показував і розповідав, де у них що знаходиться.

А потім, після цієї екскурсії познайомив нас з Алексом, який прийняв естафету і вже зайнявся впритул нашим навчанням.

Почали з розбору Tru Blue. Алекс, коментуючи кожну свою дію, розбирав цей девайс, розповідаючи і показуючи нам всі можливі варіанти поломок. Які частини треба міняти і з якої причини. Що може вийти з ладу в першу чергу, на що треба звертати особливу увагу при огляді і т.д. Ми ж намагалися зрозуміти його і вловити кожен рух. Добре, що він розповідав дуже дохідливо, буквально розжовуючи нам кожну свою дію. Потім за роботу взялися вже ми самі, постійно показуючи і перепитуючи, чи все ми робимо правильно.

Так цілий день ми і провозилися, розбираючи девайси і виконуючи сервісне обслуговування під керівництвом і за безпосередньої участі Алекса.

Після складання або сервісного огляду всі девайси тестуються для різних швидкостей і ваг.

На обід Нік і Алекс нас повезли в якийсь місцевий ресторан на величезному білому Dodge. Тут взагалі всі полюбляють великі машини – pick up, позашляховики.

На дорогах для них цілком достатньо місця. Проблем з паркуванням немає жодних. Європейські та японські авто тут виглядають як малолітражки – приблизно так, як у нас виглядають Smart.

Хоча це зовсім невелике місто і людей живе замало як для такої території. У мегаполісах ситуація з рухом на дорогах, напевно, кардинально відрізняється. Тут же студенти на літо роз'їхалися. До речі, в Боулдері знаходиться Університет Колорадо. Місто якраз і знамените цим університетом.

А ще спортивними командами з різних видів спорту, які носять назву Buffalo або похідні від неї. Вони існують за підтримки університету.

Увечері після роботи прогулялися по місту, повечеряли. Людей, як і днем раніше, на вулицях немає, тільки велосипедисти і машини, та й тих небагато. А потім я пішов бігати. Бігають там усі в основному вечорами, коли спадає спека. І бігунів дуже багато. А як там бігається – це я вже описував вище.

На наступний день ми розбирали і вивчали інші девайси – Zip Stop і Quick Jump. Там вже роззнайомились з місцевими працівниками, вони нам теж щось розповідали, підказували, питали звідки ми.

На обід Нік і Алекс нас повели знову в якесь нове місце. Сказали – обідати всі дні ми будемо разом. А ми і не сперечалися. Місцева кухня нам не сильно сподобалася. Бургери встигли набриднути, а склад інших страв вгадувався погано. А так за порадою наших нових друзів можна було щось їстівне замовити.

Після ланчу продовжилася робота, і так пролетів другий день.

Увечері знову відправився на пробіжку. Дуже зручно бігати по нових місцях. За півтори години встигаєш побачити те, на що пішки півдня треба витратити. У місті у них окрім кроликів і білок ще пасуться олені. Кілька було на якійсь місцевій фермі за метровим парканом, а ще штук п'ять просто паслося в парку біля озера. Люди і собаки навколо їх ніяк не бентежили, навіть навпаки. Місцеві собаки, яких зовсім не багато, дивляться на цих оленів як на прибульців. Але не гавкають. Навіть на бігунів не гавкають – напевно не прийнято у них.

Нарешті знайшов центр цього міста і центральний парк. Ось де всі люди! Сказати, що їх там дуже багато не можна, але як за місцевими мірками, то це був движ. На площі просто якась група виступала. Так що концерт, всі справи!

Третій день знову практика. Девайси, які приходять на обслуговування, – це в основному Tru Blue. Саме їх використовують на скеледромах і в мотузкових парках. Як і минулі два дні, цілий день крутили їх, знаходячи якісь нові поломки і відточуючи навички. Це був наш останній день там. До кінця дня нам приготували сертифікати і невеликі сувеніри.

Сертифікати про те, що тепер ми маємо право обслуговувати Head Rush devices. Роботи ще попереду багато, щоб відкрити в Україні сервісний центр, але початок покладено.

Нік провів нам інструктаж про те, що ще потрібно буде для подальшої роботи. Потім фото на пам'ять, прощання. Ну і все, на цьому нас і відправили додому.

Вечірня прогулянка містом, щоб наостанок увібрати американське повітря.

Наступного дня ранній підйом і в аеропорт. Там ще піди-розбери, куди тобі з твоїми квитками, які в терміналах треба роздруковувати. Все таки краще питати, так простіше. Назад летіли через Чикаго і Мюнхен. Чикаго – звучить, звичайно, здорово і аеропорт там солідний. Щоправда, більше нічого не бачили. Переліт через океан, Мюнхен – Київ. Додому.

Різниця в часі накрила вже в Україні. Там організм через перельоти і нетривале перебування не встиг зрозуміти, чому спати треба в інший час. Але тут уже відігрався.

Так і пройшло наше відрядження!

Всім подорожей!